07.16.06

Поїздка полі�?уків до Української Венеції.

Автор:admin Розділ: Подорожі в 22:53 за Луцьким часом

Щоб таке зробити, коли нема роботи?!

Історія прикордонника

В тих місцях кордон проходить посередині Дунаю. Тобто рівно посередині є умовна нейтральна смуга. Поки ти там бовтає�?ся то нічого не пору�?ує�?, по-простому кажучи: хоч втопися - там всім пофіг, а як приб ‘ є тебе до чийогось берегу то вже буде чужеродне тєло, мона сказати контрабанда, тому що такої бандеролі (причому безхозної) ніде не зазначено, а отже є власністю державною…

Короче кажучи, якось після Помаранчевої революції пливе Дунаєм якийсь француз на суперкрутій морській байдарці. Ну, мол, зміна режиму, нові горизонти для подорожі, демократія, всі люди брати, і т.д., ото ж вирі�?ив помандрувати в Україну. В той час на березі, явно нудьгуючи, стояли на�?і погранци. Пливе крута байдарка, а пацанам інтересно, кричать і махають: «Пливи сюди, щось спитаємо!». Француз, як громадянин об’єднаної Європи, з радісними вигуками: «Ющенко! Революція! Демократія!» погріб до них. Ну, хлопці: мол, покажи то, покажи сьо, давай мінятися. Тут бац! Ще один внутрі�?ній погран контроль чи якась там перевірка. «Добрий день, доложите обстановку». Пацани все чистосердечно і доклали: «Затримали французького контрабандиста, який щойно зухвало перетнув державний кордон, відразу був затриманий і в даний момент йде опис контрабандного товару. Далі картина Репіна «Приплилі»: На передньому плані полотна справа споїть у профіль капітан прикордонних військ України. З лівого боку так само в профіль, обернений до капітана у стійці струнко стоїть прикордонник і браво тримає руку біля картуза. На задньому плані – мальовничий Дунай, зграя пеліканів, біля берега погойдується байдарка і пика щасливого француза, який нічого не рубаючи радісно вигукує «Ющенко!»…
На цьому подорож закінчилася конфіскацією і депортацією… Байдарку ще довго можна було спокійно розглядати як засіб контрабанди, вилучений і переданий державі. Француз вивчив�?и ще декілька Українських слів, переважно матюків, поїхав додому. Прикордонники отримали подяку!

Четвер – день спочатку епохальних, а потім ідіотських, або навпаки, рі�?ень – «Де провести вихідні?» І тут, несподівано, як завжди, з’явилася епохальна з явними ознаками ідіотизму ідея рвонути у Вилкове. А саме – південно-східний куточок Одеської області. Ідея була сприйнята на «Ура!» тільки мною. Я переконаний, що така прекрасна нагода може випасти ли�?е раз в житті, + подорожання квитків на залізницю, + це ж все - таки Українська Венеція! Окрилений чи о�?парений цими утопічними переконаннями, гонився по офісу, видзвонював в рейку, кричав «Полундра!», «Пожар!», «На�?ий б’ють!», «Зарплата!» - корот�?е, збирав народ, як міг! Ітого, назбирав аж два чоловіка (включаючи мене), класично хлопчика і дівчинку. Провал зборів вважаю неправильним вибором стратегії і запізнілою рекламою, тому відповідальність несу персональну!

Квитки взяли у п’ятницю на п’ятницю, тобто без проблем. (42 грн. плацкарт Луцьк – Одеса)

В Одесу прибули по графіку. На Вилкове (до честі останнього треба сказати, що це типове «Богом забуте місце» в плані доїзду з Одеси) з Одеського автовокзалу їде, здається, дві мар�?рутки: одна десь в 12 годині, ін�?а - в 16.50, квиток - 22 грн. На ту, що на 12.00, ми успі�?но запізнилися, тому прий�?лося гуляти по місту.

В Одесі без особливих пригод посовалися по місту по мар�?руту Приморський бульвар – Морвокзал – Дерибасівська – Морвокзал – Оперний – Морвокзал і просто оглядово Морвокзал!

В 16.40 ми благополучно стояли біля мар�?рутки і лизали морозиво. Цікаво, що мар�?рутка була повна і особливо цікаво, що на на�?их місцях сиділи не ми! Ми «получили» від водія за на�?ого Ющенка і за дурну звичку купувати квитки в касі! І взагалі, всі хто з ним їздить в мальовниче Вилкове заздалегідь передзвонюють особисто йому і забивають місця, а ми в цьому всьому контексті якісь лєві западенці. Але ми, стискаючи квитки, на яких чітко вказані місця і оперуючи поняттями Закону!, ООН!, Здобутками помаранчевої революції, і взагалі посилаючи його (водія) далеко поза букву закону, все-таки добилися офіційного відстрілу зайців на заповідній території мар�?рутки. (До слова треба сказати, що їхали ми у заповідник міжнародного значення «Дунайські плавні», де полювання в т.ч. на зайців заборонено). Як ви здогадалися, до самого Вилкове ми їхали в якості «любімчіків публіки». Віддамо належне «діду Мазаю» (він же водій) - після його гучних, офіційних заяв типу «Мєст нет!», «спасіба западенцям!»: тільки виїхали за територію автостанції, а всі зайці (�?о ти хоч – інстинкт) самозречено й�?ли за мар�?руткою. Тут двері прочинилися і – хопа! – «мєста єсть!» - на заздалегідь приготовлених пластикових табуретках в проході.

Десь на початок дев’ятої ми ступили на благодатну Вилківську землю.

Взяли таксі, і за 7 грн. десь 2 км ми проїхали до турбази Пелікан на березі Дунаю. Жінка Оля, працівник турбази, поселила нас в приватний сектор, в хату з чистого очерету, в три �?ари перемазаного глиною, одним словом - реальна мазанка. Про те, як їх будують і як вони (місцеві) дожилися в 21 столітті до мазанок, піде мова десь нижче в тексті.

А тим часом пер�?ий день добігав свого логічного завер�?ення, тобто ду�?, купання при великому повному місяці в водах Дунаю і спати… ще не хотілося. І ми в годині 00-й пі�?ли оглядати місто, тобто в бар.

Тинятися містом, в якому тільки три сухопутно-пі�?охідних вулиці, особливо немає де, тому дорога якось передбачувано завела нас в бар з оригінальною назвою «Якір». Кинув�?и останній за одним зі столиків, почали активно поповнювати запаси хмільної води (пива). За сусіднім столиком бухали місцеві аборигени, співала Сердючка і річковий прибій похитував припнуті до причалу бару човни. І тут намалювалася картина, що заслуговує на на�?у увагу.

Один з місцевих, добряче «датий» чоловік в стадії «нікакей�?ин», з елементами бального танцю наблизився до причалу і завалився в човен. Потім настала нетривка пауза, потім характерний звук мотору і човен, виписуючи відповідні для стану водія дуги, зник у невідомому напрямку. В цей момент в голові з’явився перекручений старий ДАЇ-�?ний лозунг: «П’яний гондольєр – злочинець!»…

Ранок наступив у мазанці і ми виру�?или розпочинати другий Вилковський день у Венеціанському стилі з екскурсії по місту. Приєднав�?ись до екскурсії і професійного екскурсовода, почали оглядати місто з морського порту, потім оглянули три церкви, одна з них побудована нащадками запорізьких козаків, ін�?і - старовірів і донських козаків.

Старовіри.

Дуже стильні ме�?канці Вилкового. Чоловіки одягаються в сорочки на випуск - сучасний аналог косоворотки, і підперезуються �?нурком (модний пояс). Ч. стараються не голити бороди. Жінки ходять із зібраним у вузол волоссям, на голову одівають капор (чудернацький головний убір.) В церкву всі старовіри ходять з поду�?ечкою для ніг – підру�?ником. Для входу в церкву для жінок існують спеціальні жіночі ворота. Для богослужіння використовують спеціальні дуже стильні чотки – лестовки. Хрестяться двома пальцями, вказівним і середнім. Хрести восьмиконечні. Старовіри з’явилися в Росії після Никоніанської реформи саме як реакція на останню.

Як ті всі люди уживалися - важко уявити. Можна сказати, що не базарили між собою. Про це є свідчення, що бувало зайде хтось з запорозького кварталу до старовірів в гості, попросить попити води. Старовіри дадуть, а кружку викинуть, бо «осквернена». А як западе хтось з на�?их на їхню діваху - так що ти думає�?, має�? віру міняти, щоб щось з нею замутити. Проте, що там з нею можна замутити, вона навіть на дискотеку не ходить. Того такі випадки були дуже рідко, тоді коли з дівками був реальний напряг, або діваха просто бомба!

Про присутність запорожців говорять українські слова у вжитку – курінь, човен-чайка, пилипівці (Філіповци, нащадки старовіра Філіпа, який сюди привів Старовірів). Ба, то мабуть про нього наркоматський вислів: «Пилип з конопель», можна сказати - «Пилип з очерету!» Уявляю собі: сидять козаки надвечірком біля багаття, п’ють медовуху, їдять кулі�?, сьорбають ю�?ку, травлять байки, розслабляються після розборок з турками, мо, хто вже і задрімав… і тут!… скрип, ламання гілок, розлітаються сполохані пелікани і баклани, - і з очерета вигрібає хтось неголений, зарослий по пояс, замурзаний і голодний, в косоворотці і тримає здоровенний восьмиконечний хрест. Козаки, ясен перець, всі припухли, мов: «Стій хто пре!»

«Ето ми, старовєри, убегаєм от ніконіанской реформи 1654 года» - відповідає бусурман. Запорожці переглянулися між собою, подивилися на хрест - ніби православні, не турок. Шкода стало християнської ду�?і, і так довго ве�?тався «убігаючі от реформи» по плавням, так ніби вона за ним по слідам ганялася. «Як тебе звати, ве�?тало?» - кинув хтось з січового товариства. «Філіп» - схлипуючи відповів бродяга. «Ну сідай, Пилип, з’ї�? кулі�?у». І тільки сказали про кулі�?, як з коми�?у як повалять старовіри. Їх там виявилось декілька сотень, і всі на одне лице: небриті, замурзані і голодні. Тому запорожці, відомі майстри клікух і поганял, дали їм всім одну назву – Пилипляни. А що з ними розбиратися. І ще була альтернативна клікуха - Липовани. То вже як зранку роздивилися, а вони всі в липових лаптях, з липовими іконами і липовими хрестами, і це все серед суцільного коми�?у. Цей факт дуже вразив запорожців. Зали�?или їм козаки кусень су�?і, навчили будувати курені, чайки, рибу ловити, корот�?е окультурили. Хотіли ще побрити і мови людської навчити, але кляті москалі щось ну ні як. А козаків і час піджимав і справи, треба було ще декому в Турції морду набити, допомогти Суворову Ізмаїл завоювати, та і вдома дівки чекали. Дехто з козаків, коли Катерина зруйнувала Січ, повернувся сюди з сім’єю і пожитками, але небагато. В основному всі погребли додому.

А ті, хто зали�?илися в плавнях, оглянулися - а су�?і, як кіт наплакав, міжусобні стусани почалися за землю, може хто навіть хрестом восьмиконечним і по лобі получив. І тут хтось (хочеться вірити з на�?их, знай�?лась розумна голова) каже: «давай, мужики, будемо копати канали, а мул викидати на купи, і тоді вже на тих купах (островах) можна побудувати хату». Хату збудували із підручних матеріалів. А оскільки серед острівної спільноти були запорожці, то і вий�?ла білесенька мазанка з ви�?невими садами і вуликами.

Сучасне Вилкове можна сміливо порівнювати з Камінь-Ка�?ирським чи Любе�?овом, кому як ближче до серця. Ото закриваємо очі, і бачимо, скажімо Ратно, тіко замісь вулиць канали, а центральна вулиця називається Прип’ять, замість тротуарів - дерев’яні кладки, замість пі�?охідних переходів - розкладні містки. Останніх - аж 75 км .!

Доречі, існує місцева загадка-жарт. Запитання: «Чим відрізняється п’яний вилковчанин від ін�?их?» Відповідь: «П’яний вилковчанин хитається тільки взад і вперед інак�?е він би не зміг ходити по кладках.» - ось такий дотепний жарт, будете знати.

…І ви видите, �?о ніц нема баюр. А є тіко багацько води. Нема асфальту, нема дорожних проблем! Корови на вулиці не зустріне�? і, відповідно, продукти життєдіяльності корів теж на центральних вулицях немає. Правда вечорком на мотику не погасає�?, зате є моторки. І комарі: на�? один, як їх десять. Тобто, на�? один задовбує так, як їх десять.

Економіка Вилкового

В основному всі 9500 чол., населення міста, офіційно безробітне. Або всі займаються натуральним господарством. Трохи крадуть рибу в заповіднику національно-світового мас�?табу «Дунайські плавні». Хто в ньому працює, вважається місцевою елітою. Ознакою еліти є суперкрутий човен, велика мазанка, наявність авто.

Є дві �?коли, три церкви, клуб, декілька барів, розвалений рибзавод, пункт заготівлі коми�?у, лікарня і т.д.

Корот�?е, оце все і багато ін�?ого ми почерпнули з пізнавальної пі�?охідної екскурсії по місту.

Далі, ми поїхали на човнах кататися по Дунаю. Тут мені, як справжньому поліщуку, стало трохи нуднувато. Безмежна сила води і очерету дуже нагадували Прип’ять під час паводку.

Тільки вода мутна, світло коричнева, як в Стиру біля Луцька, тому що багато мулу. Побували на 0-вому кілометрі, початок Дунаю. На одному з островів залізли на 11-метрову оглядову ви�?ку. Покатав�?ись 4 години по лабіринтах Дунаю, ступили на тверду землю. Був обід, і нам запропонували уху. Здоровенна риба з картоплею окремо, а бульйон в глечику -окремо. Це все запили місцевим вином. Повинен сказати, закарпатське вино в порівнянні з Вилківськім, як Поліська в порівнянні з бурячанкою, тобто на любителя.

На цьому офіційна екскурсія закінчилася і розпочалася неофіційна, тобто хаотичне ве�?тання по кладках туди сюди, можна сказати «ходіння в народ».

Поговорили зі старовєрним дзвонарем про життя, залізли на дзвіницю і подивилися, як виглядає місто в променях заходу сонця, позазирали через паркани на сільське господарство, зробили купу фоток. Пощастило навіть побухати з місцевими на подвір’ї хатини, в якій ми жили. Така собі ідилія: «Садок ви�?невий коло хати, комарі над ви�?нями гудуть, рибаки з сітками йдуть…» Далі по тексту замість соловейка обов’язково має бути хор жаб імені Філіпа.

До речі про жаб, фірмове блюдо в барі Якір – жаб’ячі лапки, 10 грн./5 �?т. Добре, що взяли пива, але раджу спробувати, може сподобається.

Тим часом другий день у Вилкове закінчувався голосним змученим моїм хропінням. Вирубався

Ранок почався вночі. З 4.00 в нас почалася довга дорога додому. Ми ще вирі�?или заскочити в Ізмаїл і Бєлгород - Дністровську фортецю. Це все майже по дорозі.

До Ізмаїла ми доїхали на попутці в 7.00. Довго лазили по парку, �?укаючи зали�?ки легендарної Ізмаїльської фортеці, знай�?ли якийсь стенд і виявили, що це поле і є зали�?ки легендарної Ізмаїльської фортеці. Що ж, трі�?ки запізнилися, її виявляється ще в 19 столітті розвалили. Далі був мар�?рут Ізмаїл – Бєлгород і знову мар�?рутний бєспрєдєл на автостанції. Цей раз ми як місцеві підій�?ли до вирі�?ення проблеми «Мест нет». І місця були.

Бєлгород - Дністровську фортецю брали �?турмом, як на�?і предки козаки, тобто без квитків вдерлися по стіні, чим зекономили для себе по 4 грн. Потім Одеса, і за годину до відправлення потяга встигли купити рибу додому і поплавали в морі. Так, цікаво виглядало збоку, як двох біжать з рибою до моря, кидаються в воду фотографуються і назад до потяга. При цьому, щось жваво голосно обговорюють на поліському діалекті але української мови, а місцеві апелюють їм одеськім діалектом російської мови. Це розмова щасливих людей: «Наконець - то ми їдемо додому!» - «Ну, наконец–то они уезжают домой, таки-да!»

P.S.

Додому ми не привезли нічого. Крім риби і вражень. І те і ін�?е було колективно спожито у тісному колі друзів у барі Земан. І на цьому можна поставити товсту крапку. Все, про що не сказано, я присвячую своїй пам’яті і з ва�?ого дозволу зали�?аю існувати у формі спогадів.

це вищеописана уха	зверніть увагу як садять картоплю!!!	звичайна вулиця містечка	кому сподобалось - можете придбати хатинку в Венецію :)

Ве�?тало

P.P.S.

Для особливо допитливих:

http://www.podrobnosti.com.ua/projects/kilometrn/2002/05/04/24349.html - стаття про місто, (оглядова.)

http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%B8%D0%BB%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%BE – довідка Вікіпедії

http://www.odecca.ru/izvestiya.htm - також прикольно і розумно (цікава і дотепна).

http://www.kontrakty.com.ua/rus/gc/nomer/2003/01-02/26.html - про економіку заповідника (дуже розумна)

http://www.uaua.info/content/?action=article&parent=&id=2320&catid=17&subcatid=252 – стаття про екскурсії по місту. (попсова)

http://www.tyrist.ru/33/1948_1.html - подорожі по місту (попсова, але краща ніж попередня)

http://ua.vlasenko.net/vylkove/index.html - всякі фотки (так собі).