06.23.06
Подорож до країни білого лицаря і «лісових братів».
На запро?ення Спілки журналістів Литви група волинських працівників засобів масової інформації, відвідала Литву для участі у міжнародному журналістському спортивному турнірі. Про побачене, підслухане і почуте під час подорожі розповідає один з її учасників.
Сім кіл прикордонного пекла.
Якщо театр починається з ві?ака, то держава – з кордону. На українському пограниччі, в 100 метрах від пункту пропуску «Доманово» довелося пережити кілька дуже неприємних моментів. Поки водій пі?ов оформляти необхідні документи, навколо на?ого мікроавтобусу колами на великий ?видкості то миттєво гальмуючи, то ?видко розганяючись носився старий легковий «Фольксваген-пассат» з білоруськими номерами. Коли ми жестами почали робити лихачу зауваження і вказувати, що він може нас зачепити, кремезний молодик, який був за кермом, вискочив з ма?ини і підій?ов?и, став чіплятися до пасажирів, при цьому погрожуючи затримати нас на кордоні і нецензурно лаючись. Від нього сильно тхнуло спиртним. Час від часу ця особа сідала у ма?ину і «родео» навколо нас продовжувалось. З відстані 50 метрів за всім цим схвально спостерігала група підтримки лихача у складі 3-4 осіб на ма?инах, які були готові будь-якої миті долучитись до нічних розваг свого приятеля. Все це відбувалось буквально в ста метрах від поста прикордонників, але жодної реакції з їх боку не відбулося. Один з колег зателефонував у міліцію, там пообіцяли приїхати, але охоронців правопорядку за півгодини ми так і не дочекалися. Наре?ті підій?ов водій на?ого буса і ми під ‘ їхали до прикордонників. Але і тут побачили недавнього «приятеля» який, під ‘ їхав?и слідом за нами, вітався з прикордонниками. Очевидно, зробили ми висновок, він сам є прикордонником або митником і просто «розслабляється» після роботи, лякаючи приїжджих.
Якщо український кордон став для нас символом вседозволеності і безконтрольності, то білоруський виявився оплотом бюрократії. Процедура в’їзду у країну «батьки» Лука?енка займає, щонаймен?е, півтори години (це у тому випадку, коли ви їдете вночі і черг практично немає). Нас зустріли похмурі, підозрілі обличчя прикордонників і митників, одягнених у радянську форму (ли?е кокарди – білоруські). Водій заповнює п’ять довжелезних декларацій, кожен з пасажирів – анкету у двох примірниках, в який вказується не ли?е наявність або відсутність вибухових пристроїв, наркотиків, зброї тощо, але й моделі, вартість, серійні номери мобільних телефонів, відеокамер, фотоапаратів. Дивно, але не зустрів тут пункту «Чи не збираєтесь ви експортувати у Білорусь «помаранчеву» революцію?» Після заповнення паперів потрібно вийти з автобуса, пройти кілька десятків метрів до будки, в який сидить непривітний прапорщик. І це у будь-яку погоду – спеку чи холод, під дощем чи під снігом. Крім того, з кожного іноземного транспортного засобу білоруси беруть плату за страховку оскільки, як виявилося, міжнародні страховки у Білорусі не діють. Прой?ов?и, наре?ті, «сім кіл» білоруського прикордонного пекла, змучені, о 2 годині ночі засинаємо у бусі.
О сьомій ранку, проїхав?и всю Західну Білорусь, під ‘ їхали до білорусько-литовського кордону. Бачимо тут досить велику чергу з вантажних і легкових автомобілів, при чому всі вони мають литовські номери. Виявляється литовці їздять у Білорусь заправитись вдвічі де?ев?им бензином і купити такі ж де?еві продукти. На кордоні Білорусі і Литви з білоруського боку все як у «старі добрі» радянські часи: контрольна смуга, два ряди колючого дроту під напругою. Але ось ми на території Євросоюзу, точні?е, на литовській митниці. До нас піднімається привітна жінка з митної служби, вітається і забирає в автобусі на?і паспорти. Через п ‘ ятнадцять хвилин у документах, які нам знову принесли, вже проставлені печатки і після короткого огляду територія митниці ли?ається позаду. Роблю підсумок: проходження української митниці зайняло 50 хвилин, білоруської – близько двох годин, литовської – 15 хвилин. Коментарі, як кажуть, зайві.
Від кордону до столиці.
Їдемо Литвою. Навколо багато лісів, в основному хвойних, які ростуть на пісках. Краєвиди дуже схожі на поліські. Час від часу минаємо чисті лісові річечки, в лісі де-не-де помічаємо озерні плеса. Верчу головою в обидва боки, намагаючись не пропустити жодної деталі з європейського благополуччя. Адже відомо, що ще у радянські часи Прибалтика вважалася у СРСР своєрідною «єврозоною”, завжди відрізнялася від ре?ти Радянського Союзу власною культурою, чистотою, якістю товарів і послуг. Поїздка у прибалтійські республіки, цей внутрі?ній закордон, була своєрідною нагородою за сумлінну працю, навчання чи лояльність до радянського режиму. Тому очікую, що після вступу країни до Євросоюзу відразу побачу щось особливе. Але протягом 50 кілометрів (саме така відстань від білорусько-литовського кордону до Вільнюса, столиці Литви), не зауважую нічого цікавого. Ліс змінюють поля, на яких не видно жодної рослинності, маленькі села з звичайними хатами (щоправда, з євровікнами). На полях де-не-де пасеться кілька корівчин, також помічаю одинокий трактор «Білорусь» і комбайн «Нива» явно радянського періоду випуску. Корот?е кажучи про те, що ми вже у цивілізованій Європі поки що нагадувала ли?е рівна дорога з чіткою розміткою, світловідбиваючі стовпчики на обочинах і дорожні знаки литовською мовою. Вже пізні?е я довідався, що райони Литви, які межують із Білоруссю, малонаселені, тут практично немає підприємств. У цій місцевості проживає багато етнічних білорусів, так само як з білоруського боку кордону – етнічних литовців. І ще одна цікава деталь: купив?и у Вільнюсі єдину (!) російськомовну щоденну національну газету «Республіка» прочитав, що поблизу кордону з Білоруссю у лісах литовський уряд вирі?ив побудувати могильник для зберігання відпрацьованих ядерних відходів Ігналінської атомної електростанції, яка має бути закрита до 2009 року за вимогою Євросоюзу. Обурений цим Олександр Лука?енко натомість наказав негайно розпочати будівництво поруч з литовською територією величезної, найбіль?ої в Європі свиноферми на понад 200 тисяч голів цієї худоби. За задумом Лука?енка, запах від гігантських свинарників повинен отруїти життя литовським «буржуям».
Місто кранів і храмів.
Вільнюс приємно вразив мене відразу. Тут гармонійно поєднується історія та сучасність і тому я охарактеризував би литовську столицю як місто «храмів і кранів». Як на околицях, так і у центральних районах йде будівництво, зводяться нові будинки, заводи, офіси. Вже 2000 тисячі років тому тут виникають пер?і людські поселення, а з 14 століття і до на?ого часу (за винятком короткого періоду у 20 столітті) Вільнюс був столицею держави. Центр, який традиційно для древніх міст розта?ований на найвищий точці місцевості, виділяється високими соборами, міською рату?ею, дзвіницями. Пер?у зупинку ми зробили біля литовського національного музею. Оглянули річку Нямунас (Неман), набережну. Поки керівники групи чекали представників литовської спілки журналістів, ми відвідали Верхній замок литовської столиці. Точні?е, від замка вціліла ли?е одна вежа, в якій розта?ований музей і частина кріпосного муру. У музейній збірці – лицарські обладунки, древні прапори (до речі герб Литви – білий лицар на червоному полі, так звана «погоня» - це родинний знак князя Гедімінаса і долука?енківська демократична Білорусь мала подібний герб), зброя, макет старого міста. Вхід до музею ко?тує 2 євро, проїзд на електропідйомнику на замкову гору Гедімінаса – 1,5 євро. З вежі замку відкриваються чудові панорами міста: видно костели, собори, старі квартали, три хмарочоси, річку, по якій плавають екскурсійні кораблі. Старе місто Вільнюса внесено до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, тут знаходиться понад тисячі пам ‘ яток мистецтва. Спустив?ись до замкових мурів бачимо військових які урочисто, під звуки мар?у, підходять до фортеці. Попереду – піхотинці, потім – морська піхота, замикають колону бійці в одязі середньовічних лицарів з відповідним озброєнням. Військові ?икуються біля вежі, поруч із ними помічаємо ветеранів у формі з нагородами. Дізнаємося, що сьогодні свято ветеранів збройних сил Литви, вони зустрічаються з тепері?німи військовослужбовцями. До речі, литовські військові пенсіонери, серед яких багато «лісових братів» (учасники антирадянського опору 1940-50-х років, аналог УПА) з 1991 року визнані як ветерани збройних сил, національні герої, користуються відповідними пільгами, отримують пенсію від держави. Литовці розповіли мені, що навіть президент їх країни Вальдас Адамкус у юнацькі роки теж був «лісовим братом», так що проблема визнання у литовському суспільстві антирадянських збройних формувань давно вирі?ена.
Литовські колеги-журналісти відвозять нас у студентське містечко Литовського національного університету, де ми і зупиняємось. До речі, вартість навчання у литовських вузах для литовців досить незначна, ли?е кілька сотень євро на рік, проживання у студентському гуртожитку, в залежності від комфорту поме?кання, обходиться у 10-20 євро на місяць. Недорого ко?тує навчання і для іноземних студентів, єдина умова – обов’язкове оволодіння державною, тобто литовською мовою яка, до речі, вважається четвертою за складністю в світі. Перед отриманням диплому іноземні випускники місцевих університетів і інститутів обов’язково повинні здати екзамен з литовської мови.
Після обіду ми знову їдемо до центру Вільнюса. Відвідуємо головний майдан міста з пам ‘ ятником князю Гедімінасу, центральний католицький костел (близько 80% населення Литви – католики), прогулюємося біля 40-поверхових хмарочосів, на верхні поверхи яких щороку вла?товуються забіги усіх бажаючих. Останній рекорд – 40 поверхів подолані за 3 хвилини 50 секунд. Литовська держава протягом багатьох віків була дуже тісно пов’язана з Польщею релігійно (через католицизм), політично і культурно (унія між Великим Князівством Литовським і Польщею, поступове поглинення поляками Литви, загарбання 2 Річчю Посполитою у 1919 році Вільнюса і частини центральної Литви). Тому не дивно, що на вулицях міста ми бачили багато польських туристів, яким польські екскурсоводи з гордістю заявляли: «Вільнюс- істинно польське місто». А ще литовську столицю іноді називають «маленьким Єрусалимом». Точні?е, називали так до німецької окупації 1941-44 років, під час якої нацисти знищили майже всіх литовських євреїв. Чим ще запам ‘ яталось нам це древнє місто? Чистими, вимощеними бруківкою вулицями старих кварталів, ввічливими водіями, які завжди пропускають пі?оходів на переходах, незвичайним офісом литовської державної енергетичної кампанії з суцільним скляним фасадом, модерними тролейбусами. Окремо хочеться сказати про тролейбуси «Соляріс». Виготовлені вони у Польщі, мають сучасний зовні?ній вигляд і приємний, ?умопоглинаючий салон з електричними табло і м’якими кріслами. Враження таке, ніби їде? у легковому автомобілі. Ціна проїзду у цьому «диві техніки» у переводі на на?у валюту становить 2 гривні.
Місцями бойової слави «лісових братів».
На наступний день прощаємось з Вільнюсом. Програма на?ого перебування передбачає відвідання військової бази НАТО на заході Литви, де ми разом з місцевими і білоруськими колегами-журналістами візьмемо участь у своєрідному армійському «дні відкритих дверей», а також виступимо у міжнародному журналістському спортивному турнірі. За нами приїздить автобус «Мерседес» військового оркестру збройних сил Литви. Водій – стар?ий сержант литовської армії Даріус. Пам’ятки, церкви, хмарочоси і сумно відома Вільнюська телевежа (біля неї 13 лютого 1991 року радянські війська вбили 13 мирних литовських демонстрантів) ли?аються позаду, виїжджаємо на автостраду і їдемо через всю Литву зі сходу на захід, до кордону з російським «анклавом» - Калінінградською областю. Помічаю, що коли траса проходить лісом, то проїжджа частина відгороджена з обох боків від дерев парканом висотою десь півтора метра. Так що зіткнутися на дорогах Литви з дикими тваринами практично неможливо. На? автобус їде зі стабільною ?видкістю 90 км/год , обганяючи нас легкові автомобілі також дотримуються обмежень ?видкості, які діють на литовських автострадах – не біль?е 130 км/год . Проїхав?и понад 500 км литовськими дорогами, я не помітив жодної (!) ма?ини, яка б «летіла» по автостраді. На мою пропозицію хоч трохи збіль?ити ?видкість на? водій Даріус показує на камери спостереження, які час від часу трапляються на трасі. «А крім того, - каже Даріус, я хочу і далі служити в армії». Зарплата у нього, стар?ого сержанта – 700 євро (середня по країні – 350-400 євро), литовський лейтенант отримує 1200 євро на місяць. Правда, за статистикою, ли?е один з семи капітанів армії Литви стає майором, а генералів і адміралів у місцевому 14-ти тисячному війську всього п ‘ ять, та і з них два постійно перебувають за кордоном. Протягом служби в армії кожен військовослужбовець-контрактник (солдат тут, як і в Україні) призивають служити на рік) повинен оволодіти якоюсь спеціальністю, яка пізні?е стане йому в нагоді у цивільному житті. Перед звільненням сержантів чи офіцерів зі збройних сил відповідні армійські служби ?укають їм місце роботи. Так що служити в армії Литви досить комфортно і перспективно.
Подолав?и понад 200 кілометрів , проїхали районний центр Тураге і звернули з автостради. Долаємо ще кілька десятків кілометрів лісовими дорогами до військової бази. Наре?ті приїхали. Посеред лісу стоять великі військові намети з номерами (нам треба у них жити), польова кухня, навколо багато цивільних осіб і військових. Далі помічаємо стрілковий полігон. Литовські військові виставили на вільний огляд військову техніку і зброю: бронетранспортери, автома?ини, автомати, кулемети, міномети, поруч з якими можна фотографуватися. Далі на всіх чекала вистава. Раптом у небі з ‘ явився гелікоптер, з якого на землю по тросу спустилася група розвідників-спецназівців. Бійці провели показовий бій з групою умовних терористів. Після цього журналісти України, Литви, Білорусі попрямували до сцени. Відбулося урочисте відкриття міжнародного журналістського спортивного турніру, присутніх привітали заступник міністра оборони Литви, мер міста Тураге, голова спілки журналістів Литви. Розпочалися змагання. Українці не підвели, зайняли пер?е місце у дартсингу, друге у перетягуванні канату, третє у футбольному турнірі. Мали відбутися перегони і на «стежині розвідників», на якій тренується литовський спецназ. Але литовські військові, довідав?ись, що до складу білоруської делегації входить майор у відставці, вирі?или не показувати військових тренажерів, очевидно, щоб не посилювати режим «бацьки» Лука?енка. Не пощастило на?ій команді і у пейнтболі. Переміг?и білорусів, у другій грі ми були розстріляні, як зайці, професійними литовськими військовими, які замаскувались під журналістів. З цього приводу виникла навіть невелика міжнародна суперечка, яка втім, була ?видко залагоджена під час фур?ету.
Під час проходження змагань я неодноразово спілкувався з литовськими колегами. Всі вони з надзвичайним хвилюванням спостерігали за ходом «помаранчевої» революції, радіють демократичним змінам в Україні і кажуть, що тепер ми разом повинні допомогти білорусам. Але всі ці розмови відбувались до вересня, коли у новій українській владі спалахнув корупційний скандал і розпочалася гостра дискусія між двома лідерами української революції – Віктором Ющенком і Юлією Тимо?енко. А як гарно на?а країна до цих подій виглядала у Європі…
Ввечері, після завер?ення змагань відбулося нагородження переможців. Потім був фур?ет, запальна інтернаціональна дискотека під «Дикі танці» Руслани. А зранку ми попрощалися з гостинними литовцями і, відвідав?и в останній раз смачної «натівської» солдатської ка?і, виру?или додому.
В гості до древнього Лучеська.
Всі волинські журналісти, які брали участь у поїздці до Литви, визнали, що подібні міжнародні турніри позитивно сприяють розвитку відносин, налагодженню взаємодії між працівниками засобів масової інформації. Та й знайомство з ін?ою країною, її історією, культурою, стилем життя завжди цікаве. А тому на запро?ення волинських журналістів у листопаді міжнародний журналістський турнір відбудеться на Волині. Сподіваюся, що гостинна волинська земля і древній Луцьк приємно вразять на?их литовських і білоруських гостей. Тим біль?е, що колись на?і предки жили в одній країні а Луцьк був другою столицею Великого князівства Литовського.
член Національної Спілки журналістів України
(0 голосів, загальний рейтинг: 0)
Loading ...
Loading ...
