05.26.06
По цекотам на вер?ини незвіданих Горган.
Від гори до гори вітер стелить містки,
Поганяючи осінь на страту.
У Горганах дощі. Промокають кістки:
«Так далеко і близько до вирію, брате…»
Микола Васильчук
Людська діяльність мало торкнулася цих віддалених, диких місць. До 18 століття, коли у туте?ніх горах з’явилися пер?і організовані бригади лісорубів, безроздільними власниками гірських хребтів і долин були мисливці, збирачі ягід, грибів, ?укачі пригод та ведмеді, вовки, рисі.
У 13 столітті десь на сході через Яблуницький перевал диким вихором у Європу пронеслася татаро-монгольська орда. На півночі, у Прикарпатті, утворювались міста, які входили до складу різних держав; на півдні, у Закарпатті, вирощували виноград, виробляли вина, торгували з Центральною Європою, на заході через перевал Верхні ворота проходив важливий транзитний ?лях з західних Українських земель до європейських держав. Військові конфлікти відбувалися десь далеко. Ли?е дві світові війни зали?или тут свій слід. У 1914 році на перевалі, який пізні?е отримав назву перевал Легіонів, польські юнаки ціною великих жертв зупинили спробу російської армії через хребет Тавпі?ирку прорватися у Європу. А під час другої світової війни німецькі і угорські гірські стрільці розгромили неподалік диверсійний загін Сидора Ковпака. Безлюдні гори манили відчайдухів, авантюристів, ?укачів пригод в усі часи. У 18 столітті в долинах між високими гірськими хребтами переховувався зі своїми опри?ками легендарний Олекса Довбу?. А у середині 20 століття тут проходили запеклі бої між радянськими каральними загонами і останніми організованими групами воїнів УПА. І ли?е смерть у 1954 році командира УПА-Захід Миколи Твердохліба (псевдо «Грім») ознаменувала поразку антирадянського збройного опору.
Наприкінці 19 століття біль?ість гірських пралісів, які тисячі років росли недоторканими, були зрубані для потреб австро-угорської промисловості. В долинах річок загуркотіли залізниці-вузькоколійки. Почалося біль? інтенсивне освоєння регіону. Проте і зараз центральний район Українських Карпат – Горгани, що століттями знаходилися далеко від осередків цивілізації, були своєрідною «terra incognita», яку оминали неспокійні вітри історії, зали?ається надзвичайно цікавою, малодослідженою, практично безлюдною територією України. При погляді на карту кидається у вічі тоненькі смужкі доріг, відсутність залізниць, чорні прямокутники невеликих сіл посеред зеленого моря гірських лісів, які тягнуться на десятки кілометрів. Горганами місцеве населення – гуцули, називають розсипи кам’яних брил (по гуцульські «цекотів»), якими щедро всипані гірські верхи і хребти цього таємничого краю. Тому у горганських Карпатах, особливо у їх західній частині, яка входить до складу Івано-Франківської області, практично немає гірських лук – полонин, на яких можна випасати худобу. Це і зумовило з давніх часів малонаселеність регіону, внаслідок чого природа цих місць досить добре збереглась. У Горганах знаходиться один з найбіль?их і найгарні?их водоспадів України – Манявський, бере початок найчисті?а річка Європи Лімниця, ростуть кедри. А ще тут живуть люди, які створили легендарну трембіту.
Відчути неповторність Горган потрібно особисто. Три години їзди автобусом з Івано-Франківська через Калу? і ми у столиці лісової промисловості регіону - невеликому, на кілька десятків хатів, селищі Осмолода. Тут знаходиться єдиний в Україні пам’ятник лісорубам. Щоправда, у скульптури «лісогуба», як називають людей цієї професії екологи і туристи, відсутні кисті рук, якими він тримає бензопилу. Очевидно, відсохли від неправедних діянь. Вісім кілометрів ходи від Осмолоди стежкою, яка спочатку іде поруч з потічком, а потім різко, кількома петлями уходить вгору, і ми опиняємось у маленькій гірській долині Плісце. На полонині іде будівництво – зводиться невеличкий двоповерховий туристичний притулок. Як виявилося, на цьому місці у 1930-х роках українські науковці зі Львова побудували будинок для досліджень створеного за ініціативою митрополита Андрія Шептицького пер?ого українського національного природного парку. Споруда згодом була по?коджена сніговими лавинами і остаточна знищена на початку 1950-х років під час боїв радянських військ із загонами УПА. Зараз члени молодіжного туристичного клубу із Калу?а організували через мережу Інтернет збір ко?тів для відбудови притулку. Побажав?и калуським туристам успіхів і здивував?ись їх наполегливості і працелюбству (доріг на Плісце немає і будматеріали доводиться доставляти «на собі» по гірській стежці з долини), ру?аємо далі. Стежка виводить нас через зарості кущів великої малини (рай для ведмедів!) до лісу, потім поступово починається затяжний підйом на гору Паренки. До речі, туристські мар?рути у цьому районі в біль?ості місць розчищені і впорядковані, на перехрестях гірських доріг встановлені вказівники, на деревах і камінні нанесені спеціальні знаки , які допомагають орієнтуватися при поганій видимості. Подібного рівня рекреаційного сервісу немає навіть поблизу найбіль? відвідуваної української вер?ини – Говерли. Проте, як виявилося, це заслуга на?их західних сусідів. Польська держава, враховуючи часту відвідуваність Горган польськими туристами, виділила у 1990-х роках грант для впорядкування туристичних мар?рутів.
Небо затягують хмари, з густого туману, який повзе по долині, виглядають ли?е верхівки найвищих смерек, які зали?илися далеко внизу. Повільно піднімаємось на Паренки (гора виправдовує назву, «попарились» ми на славу) стежкою, яка стрибає по камінням серед заростей карликової сосни – жерепу. На вер?ині нас зустрічають різкі пориви вітру, туман, стежина, яка вибігла на цекоти (каміння), губиться в імлі. Півгодини блукаємо у по?уках подаль?ого ?ляху але вре?ті-ре?т дощ, який закрапав з свинцевих хмар, виму?ує нас відступити. Спускаємось у ліс і заховав?ись від поривів вітру і потоків дощу під стовбурами велетенських смерек і кедрів, розбиваємо намет.
На наступний день вносимо корективи у план походу і виру?аємо на найвищу вер?ину району гору Грофу. Цікава і незвична назва пов’язана, за однією версією, з ім’ям польського дослідника, за ін?ою - з легендою про австрійських графів. Година підйому по цекотах які, як живі, хитаються під ногами, і ось вона, вер?ина. Навколо – незабутні панорами найглухі?ої місцевості в Україні. На півночі видно вер?ини хребта Ар?иця, на півдні, з закарпатської сторони, виглядає гора Попадя, на сході впираються в небо гострі Великий і Малий Канусяки. І всюди, куди не кине? оком, вер?ини і хребти вкриті сіро-зеленими безкраїми кам’яними полями і ріками. Царство каменю, скупчення якого то тут, то там утворюють фантастичні фігури, схожі на вимерлих динозаврів, прибульців з ін?их планет або скульптури племені інків. І жодного населеного пункту, ли?е на північному сході в десяти кілометрах серед хребів у долині видніються кілька хаток Осмолоди…
Спускаємося з Грофи, обходимо її зі східного боку по кам’яних схилах, час від часу долаючи «русла», прокладені у камінні і криволіссі лавинами. Горгани взимку і навесні – один з найбіль? лавинонебезпечних районів Карпат, близько 10% площі цих гір займають лавинні жолоби. Зупиняємось на нічліг у невеликій мисливській хатинці на перевалі між горами Грофа і Кінь Грофецький. Судячи по вирізаним і випаленим написам на стінах споруди, туристський люд бував тут з 1980-х років.Погода погір?ується, падає температура, піднімається сильний вітер, накрапає дощ, гори затягує туманом. Поруч з будинком у лісі знаходимо багато білих грибів великих розмірів. Ввечері у двері хатинки стук